Коломийська єпархія УГКЦ
Зображення із фотогалереї

Християнський вісник

Церковний дрес-код

2017-06-22 10:51:00

Чи можна ходити до церкви в джинсах, міні-спідниці, шортах? Яким є найкращий “церковний” дрес-код для молодої людини? Своєю думкою діляться імідж-дизайнер, священик та дружина священика, в той час як молодь намагається вгадати, як краще одягнутися, коли зайдеш до храму.

БФ “Карітас” розпочав проект для вирішення проблеми спілкування між коломиянами і переселенцями

2017-06-16 20:00:37

Доволі часто з уривків приватних розмов можна почути нарікання на людей-переселенців, мовляв прийшли на все готове, “вони зовсім не трудолюбиві”, а ще смітять і не поважають чужу працю, розмовляють російською мовою та ще цілий ряд всяких неприємностей і звинувачень.

Духовно-екологічні роздуми над Знаннями як даром Святого Духа

2017-03-29 21:45:03

Знання – це дар Святого Духа, який допомагає ще більше заглибитись у таємницю Божої любові до Свого Створіння.

 

Нові форми душпастирського служіння

Душпастирське служіння на загал, як це подає сама Церква - це проповідування словом і прикладом Доброї Новини про спасіння в Ісусі Христі, скерованого до усіх людей. Виконуючи заповідь Христа “Йдіть і зробіть учнями всі народи” (Мт.28,19), Церква проголошує Євангеліє усім людям доброї волі. Ця праця вершиться за допомогою традиційних і новітніх форм служіння…

Для того, щоб говорити про нові, чи новітні форми християнського служіння, хочу зазначити, що застосований термін різниться від уживання його наприклад в науці, чи техніці. Прогрес науковий досягається виключно впровадженням новітніх винаходів та організації нових форм організації праці, аж до заміни людських ресурсів технічними засобами. В новітній час технічні засоби змінюються електронними (комп’ютери, роботи). Змагання науки в майбутньому перейти до екологічно чистих систем людського господарювання з організацією шкідливого виробництва за межами нашої планети. Вчорашня наукова фантастика стає темою для дослідження і впровадження науковими інститутами.

Ну, а, що стосується нових форм, як передумова удосконалення, то для Церкви таке розуміння неприйнятне. Справа Христової Церкви є довершена! Прихід Ісуса і установлення Нового Завіту є вічно новим промислом. Голос Церви і діло Церкви на всі віки і часи буде актуальним. Блага Новина – Благовіст, котру провідуємо завжди буде новою радістю. В світі будуть існувати завжди люди, для котрих християнська проповідь є можливість навернутися до нового (новітнього) життя – спосіб скинути з себе стару людину.

Спроба принести до Церкви нові наукові здобутки, навіть з найкращим наміром – це хибна дорога. Наслідком таких намагань є секуляризація. Людвіг Фейєрбах дав наступну характеристику цієї нової парадигми: “Індивідуальність зайняла місце віри, розум — місце Біблії, політика — місце релігії і церкви, земля — місце неба, праця замінила молитву, убогість стала земним пеклом, а людина — Христом”.

Світське мислення під куполом храму — це комплексне явище, більшість причин якого зводяться до швидкого досягнення цивілізацією високого технологічного рівня. Глобалізація і урбанізація, бурхливий індустріальний розвиток відривають людину від природи, землі. Людська всемогутність. З іншого боку, взаємопроникнення культур, прозорість демократичних режимів сприяють ознайомленню інтелігенції з багатьма підходами до ідентичних проблем — так виникає акцент на множинності і неоднозначності речей, який викликає у елітарних парафіян (і не тільки) роздвоєність, сумніву в пізнаваності світу, віру в унікальність життєвого вибору кожної людини і його право поступати по вказівці своєї совісті. Обидві тенденції позбавляють людину якого б то не було Абсолюту поза себе, концентруючи пошук істини (а цей пошук — неминуща потреба душі) в собі. Сучасний шлях людини — це пандемія його особистої думки, яка, як не дивно, формується, і притому все більш нав’язливо, зовнішнім, тобто суспільством (тією ж рекламою). І це не остання проблема. Сучасна людина, помиляючись і терплячи поразку в своїх проектах, раптом розуміє, що від неї не все залежить і вона, виявляється, не є істиною в останній інстанції, а цивілізація зовсім не всемогутня. Це приводить на розчарування вже не тільки в Бозі, але і в самому собі. Таке необхідне особисте відчуття повної безпеки — зникає. Для релігійних новацій сучасності характерні розуміння релігійності як практичного гуманізму, суб’єктивна і антропоморфна побожність, поза церковність. “Інформаційний вибух” вивищує розум і витісняє релігійну віру. Проте вже на цьому етапі розум виявляє свою обмеженість. Але навіть розгубившись перед складністю новітньої моделі всесвіту, іррелігійна людина не бажає повернутися до віри-поклоніння, а після розчарування в самому собі відступає до язичницького містицизму. (правда окремі вірні після довгих скитань повертаються в “парафіяльне” життя і деколи стають центром збурених ідей).

Говорячи, про нові форми душпастирського служіння, маємо обов’язок говорити про душ пастирство в нових умовах модерного світу. Така позиція для Церкви на мою думку є більш справжня. Усталена в віках церковна істина про Містичне христове Тіло – як об’єднання люду Божого має бути зрозуміле для світського оточення. Парафіяльне життя церкви має вирізнятися присутністю живого Бога.

Але і у цьому випадку існує можливість викривленого розуміння і це інша крайність по той бік від секуляризму. Новітні форми релігійних практик в середині Церкви, котрі позбавляють чинний доступ – вливання в життя парафії нових членів спільноти. Маю на увазі діяльність на парафіях без спеціальної душпастирської опіки т.зв. неокатехуменальних осередків – харизматичних рухів. Новітня практика латинської Церкви визріла, як необхідній виклик секуляризованій Європі на початку 70-их років в Іспанії. Після Другого Ватиканського Собору західна Церква відроджує життя спорожнілих парафій. Неокатехуменальний рух на початку був створений на приміських парафіях Мадриду, як благодійний осередок для допомоги бідним. З часом парафіяльні групи організовували своє поглиблене духовне життя. Спільнота засновується протягом двомісячних реколекцій та катехизації, в часі котрої бажаючим проголошується керигма. Вибрані миряни організовують інтенсивне життя в середині самої парафії. Направду харизматичні рухи в латинській церкві заснували, чи відродили багато забутих практик релігійного життя Католицької Церкви. Однак я часом себе запитую – чому неокатехуменат не став сильно дієвим у відповіді Церкви на секуляризм? Чому Європа приймає Церкву, як лоно найкращих жанрів мистецтва та культури, а не лоно Спасителя Христа? Чому наприклад у туристичних маршрутах європейськими країнами зовсім нормальне музейне відвідування Лувру – мистецької скарбниці і Собору паризької Богородиці (храму, де зберігаються святині Християнства) Віра стає музейно-культурною. Тут йдеться про внутрішній аспект християнина.

Говорячи про нові форми душпастирського служіння у контексті окреслених проблем цілої Вселенської Церкви хочу наголосити на дієвість душпастирської практики Східної традиції. Йдучи своєю оригінальною стезею, християнська традиція сходу, залишаючись вірна своєму корінню, вміло ввібрала в себе те, що нині наголошується в харизматичних колах Католицької Церкви - еґзістенціяльне відношення до Христа та практикування дарів (харизм) Духа Святого. На відміну від інших традицій візантійська літургійна традиція практично не знає молитов, які б не були епіклетичного характеру. Сповнена свідомості дії Духа в Церкві, візантійсько-українська традиція навіть саму молитву, яка б була угодна Богу, розглядає як дію Духа в душах вірних: “Бо молитися як слід не вміємо, якщо Ти, Господи, Святим твоїм Духом не навчиш нас.”. Дух Святий не лише навчає вірних молитви, Він також освячує і оживлює створіння та впорядковує все.

Продовжуючи думку, хочу навести цитату з доповіді єпископа Ярослава Приріза виголошеної нещодавно на міжнародній європейській конференції у Гамінгу (Австрія), де єпископ східної Церкви наголошує на місію нашої Церкви в житті Вселенської Церкви каже: ” …місія Східних Католицьких Церков служити своїм вірним, котрі в силу різних причин опинилися в різних країнах сучасного світу, стає доброю нагодою для проповіді Христової Євангелії. Гірко констатувати, але дуже часто сучасний урбанізований і глобалізований світ ще не прийняв Христа! Дозволю собі процитувати одного з авторів, котрий справедливо зауважує: “Слід усвідомити, що сьогодні всі країни Європи і Америки, що є традиційно християнськими землями, потребують місій. Маємо серйозно віднестись до гіркої констатації того, що ті народи Європи і Америки, що були євангелізованими декілька століть чи тисячоліть тому, у що раз, то більш занепокоюючій мірі вже не практикують християнської віри, яку вони не рідко знають тільки поверхово і здебільшого. Багато так званих християнських націй сьогодні є ними тільки за назвою…”.

У цьому контексті слід згадати слова папи Івана Павла ІІ, котрий підкреслює, що нова євангелізація повинна відбуватися не тільки у “країнах давнього християнства, але й молодших Церквах, де цілі групи хрещених втратили живе відчуття віри, або навіть вже не відчувають себе членами Церкви, ведучи життя далеке від Христа і від Його Євангелія. У цьому випадку є потреба у новій євангелізації і у реєвангелізації”. “…Якщо спробувати кількома словами виразити те, що було сказано вище, то місія Східних Католицьких Церков зводиться до ствердження і пережиття власної ідентичності. Тільки вповні живучи автентичним власним богослов’ям, власним богослужбовим життям, власними церковними канонами і власними духовними традиціями (пор. Lumen Gentium 23, Orientalium Ecclesiarum 3, Unitatis Redintegratio 4, 17), ці Церкви (крім того, що зміцніють самі) якнайкраще сповнять заповідь Христа про проповідь Євангелії “усім народам” (пор. Мт.28,19) та “по всьому світі” (пор. Mр. 16,15)…”

Другий Ватиканський собор говорячи про євангелізацію, вказує на діяльність Церкви та її членів, яка через свідчення слова та євангельського життя стає євангельською “закваскою” у світі. У догматичній конституції про Церкву Lumen gentium подано коротку дефініцію поняття євангелізація. Отці Собору навчають, що євангелізація означає голошення Христа, звершуване однаковою мірою як свідченням життя, так і словом (КЦ, 35). Ця справа є турботою всіх вірних Церкви, оскільки вся Церква є місійною, і діло проповіді Євангелія є основним обов’язком Народу Божого (ДМ, 35), і всі сини Церкви мають віддати свої сили на діло євангельської проповіді (ДМ, 36).

Євангелізація включає в себе:
- місійну діяльність серед невіруючих та релігійно байдужих;
- катехитично-втаємничувальну діяльність серед тих, які вибирали Євангеліє, а також тих, які відчувають потребу поповнення або відновлення свого втаємничення;
- пастирську діяльність серед зрілих у вірі християн у лоні християнської спільноти.

Євангелізуючи Церква передає Боже Об’явлення через:
- проголошення Євангелія,
- втаємничуючу катехизу,
- постійне виховання віри, зване постійною катехизою.

Першим хто вжив термін нова євангелізація - папа Іван Павло ІІ, закликавши ІІ Ватиканський собор, як початок нової євангелізації. Це поняття охоплює нові методи проголошення Доброї Новини та знаходження у ній нової сили для відродження сучасної людини, інтенсифікацію душпастирства, пошуки нових форм пасторальної комунікації, нових способів свідчення в сучасному світі.

Папа Венедикт XVI у розмові з журналістом Петром Зевальдом, розмова Папи опублікована в книзі “Сіль Землі” говорить про різні помилки Церкви. Зокрема : “Комунікативні проблеми, про котрі говорить кардинал Кеніг, цілком очевидні, і я вважаю, що частина провини, безперечно, лежить на нас. По-перше нам бракує сучасної мови. Ми використовуємо поняття первородного гріха, спасіння, спокутування і так далі. Усі ці слова правильні. Але в сьогоднішній мові для багатьох людей вони вже нічого не означають. Нашим завданням безсумнівно, є знову зробити їх інформативними. Однак ми розв’яжемо це завдання допіру тоді, коли самі – внутрішньо – житимемо цими речами. Якщо вони будуть пережиті нами, знову стануть для нас зрозумілими, їх можна буде висловити по-новому.” (“Сіль землі”Розділ V.)

Отже першим оновленням форми душпастирського служіння – є сучасна мова, яка відкриває слухачам істину. Методологія душпастирського служіння залежить від напрямів душпастирства.

Принагідно їх згадаємо:

Парафіяльне душпастивство (місце – храм, катехитичний клас, парафіяльний осередок):
Душпастирство родини, приготування до подружнього стану, душпастирсвто дітей, д-во чоловіків, жінок, вдівців, вдовиць, сиріт, д-во молитовних груп…і т.д.

Позапарафіяльне душпастирство:
Шкільне душпастирство.
Молодіжне душпастирство.
Академічне душпастирство – євангелізація студентів.
Харитативне душпастирство.
Пенітенціарне душпастирство – євангелізація в’язнів.
Душпастирство в лікарнях. (Душпастирство в хоспісах)
Душпастирство в будинках одиноких людей, сиротинцях.
Душпастирство у війську. Військове капеланство, Морське капеланство.
Душпастирство заробітчан та емігрантів.
Екологічне душпастивство.
Душпастирство бізнесменів, підприємців і т.д.

Душпастирство, як церковна наука опирається на два головні напрямки:
- особа душпастиря, його покликання, вишкіл та обов’язки.
- форми, методи та практичне застосування та реалізація покликання.

Що стосується першого, про це скаже інший доповідач. Нам залишається говорити про ключі Петра. “Я дам тобі ключі Царства Небесного, і що ти зв’яжеш на землі, буде зв’язане на небі, і те, що ти розв’яжеш на землі, буде розв’язане на небі” (Мт.16,13-19).

Пастирська антропологія старається до рук пастиря подати ключ, котрим духівник відчинить серце. Часом отвір замка залитий або іржею, або сріблом. Кожна людина є настільки унікальною, що не може іти мова і про “відмичку”, чи один універсальний ключ для всіх. В кожному окремому випадку душпастирю доведеться потрудитися, щоби віднайти такий ключ, який би підійшов саме до цього серця. Тут йому не обійтись без глибокого знання про конкретну особу. Душпастир в новому часі, щоб добратися до вірного має користати з наук, котрі опираються на розуміння людської природи - психологія, соціологія, медицина, психопатологія, економіка та інші. Психопатологія вивчає хворобливі стани психіки. Соціологія - умови суспільних явищ.

Новими формами позалітургійної євангелізації є втілення християнських цінностей у культурне і суспільне життя там, де проживають християни, шляхом організації музичних концертів, фестинів, виставок, спектаклів, мюзиклів, пантоміми та інших культурно-просвітницьких заходів, осяяних світлом Євангелія.

ЗМІ. Використання засобів масової інформації – телебачення, радіо, преси, Інтернету, соціально-релігійної реклами для формування світогляду і життєвої християнської позиції. Засоби масової інформації в цій царині мають вирішальний вплив.

Євангелізація милосердям. Однією з традиційних форм, котра може повстати новою формою християнського свідоцтва залишається доброчинна діяльність. Парафіяльні групи милосердя утворені парохом з числа активних вірних стануть в селі (місті) послами “чужої” на сьогодні країни, де течуть ріки меду і молока. Посли в усі часи були добрими вістунами новин. Євангелізація милосердям – забутий чин української церкви – “носіння убогим запростибі” та молитви за жертводавця у відповідь.

Парафіяльні рухи за тверезий і здоровий спосіб життя. Організація спортивних заходів із залученням молодих душпастирів, неформальні спілкування наближують духівника до вірних.

Новими формами євангелізаці також є:

Християнські молодіжні табори. Вони можуть утворюватися з додатковим поглиблення спеціальних знань – історії України, іноземних мов, професійної освіти тощо.

Створення на парафіях біблійних шкіл. Цей підрозділ обов’язкового душпастирства видається особливо занедбаним. Біблійні школи мають формувати інтерес читання Святого Письма в родині.

Парафіяльні електронні веб сторінки. Інтернет ресурси в новому часі мають всеціло використовуватися для проповіді Христа.

До нових форм душпастирської опіки належать прощі окремих професійних груп. (Наприклад проща лікарів-гінекологів до святої Зарваниці. В цій справі має спрацювати підказкою душпастирська проворність.)

Говорячи про нові форми душпастирського служіння потрібно пожвавити вже відомі Церкві практики:

1. Проведення місій, щорічних реколекцій на парохіях, із залученням місійних згромаджень, реколектантів.

2. Використовувати принагідні можливості для індивідуальної євангелізації. Доброю нагодою може послужити йорданське благословення домів, а також планові відвідування родин.

3. Катехуменат – як спосіб катехизи дорослих і набуття духовного досвіду життя у Христі. Його функціювання є можливим у містах, оскільки, вимагає залучення катехитів.

4. Загальна катехизація вірних у формі катехитичнпх проповідей, конференцій, дискусій. Потрібно старатись, щоб вона мала систематичний характер, окремий час, і розв’язувала сучасні проблеми і питання.

5. Принагідна катехиза. Кожна важлива подія в житті людини (Вінчання. Хрещення…) є нагодою для навчання вірних.

Підсумовуючи вже сказане хотів би наголосити на власній думці і цим запросити до дискусії. Маємо досвід Західної Церкви, котра активно впроваджувала новітні форми душпастирства, користаючи новими надбаннями розвинутих суспільств Європи. Латинська Церква в цьому зв’язку перейшла через Літургійну реформу, дошукуючи нові методи спілкування Церкви з сучасною людиною, відповідні богословські комісії та кафедри католицьких університетів розробили різні пропозиції. Я б назвав цей розділ експериментальна пасторологія. В наслідок цього в храмах поряд з іконостасом з’явились аудіовізуальні технічні засоби, синтезована гармонія, електронні дзвони. Мені доводилось бачити на католицьких парафіях в Німеччині відправляння недільної Літургії в суботу для того щоб дати можливість насолодитися вірним уікендом. Можливо щастям наших не багатих парафій є те, що громаді непосильно придбати екран та відео-проектор, бо для східного християнина вікном до неба залишається ікона. Розумію, що як доповідач згаданої теми мав би цілковито пропонувати душпастирям нові та новітні форми в душпастирсьому служінні, котрі має Вселенська Церква, однак в цій хвилі хочу подати слова Святійшого Отця Венедикта XVI Папи Римського, котрий роздумовує разом з нами на згадану тему: “У нашій Літургійній реформі проявилася тенденція, на мою думку, неправильна. Я маю на увазі ідейну спрямованість на цілковиту “інкультурацію” літургії в сучасний світ. Це значить, що літургія має стати іще коротшою; з неї потрібно вилучити все незрозуміле; взагалі її потрібно трансформувати так, щоб мова літургії стала ще “простішою”. Але таким чином зміст літургії та літургійного святкування стає принципово викривленим. Адже літургію осягають не просто раціонально, як наприклад, доповідь, а розмаїто, усіма відчуттями та співучастю у святкуванні, і текст та сенс літургії не винайдені якоюсь комісією, вони прийшли до мене немовби із глибини тисячоліть – і, врешті-решт, із вічності. Коли юдеї втратили храми, вони почали дотримуватися синагогальних свят і обрядів, об’єднуючись у великих святкових обрядах, за характером - релігійно-родинних. Обряди зосереджують у собі своєрідно (і спільно для всіх) форму тривання ; і тут йдеться не про суто поверхове розуміння. Бо вони виражають велику традицію історії віри, стаючи, так би мовити, провідною і рушійною силою, причому ця сила походить не від особи. Священик не є якимось шоуменом. Який щось там собі придумує, а пізніше дуже вигадливо це представляє. Навпаки. Він може бути цілком позбавлений таланту шоумена, бо покликаний являти щось зовсім інше – щось, що не ним окреслено” (“Сіль землі” Розділ V).

Ці роздумовування Святішого Отця запевняють нас - християн східної Церкви, що таки наші вірні йдуть до храму почути голос живого Бога, що його передає голос Церкви глибиною століть аж із Вічності. Тут хотів би наголосити на своїй науковій візії та на власному досвіді душпастирського служіння. Нашій Церкві в сучасних умовах не бракує форм та методів Євангелізації, навпаки ми, що пройшли методичне нищення червоного терору – піднялися з попелу є прикладом служіння для усіх народів.

Попри всі ці форми євангелізації та катехизації залишається важливим особисте свідчення, приклад духівника, життя пастиря. Апостол Павло звертається до Тимофія : “Уважай на самого себе та на науку, тримайся цього. Бо чинячи так, ти спасеш і самого себе, і тих, хто тебе слухає!” (І Тим 4.16). Любов до своєї кошари, цілковита довіра і згода з Богом, побожне, молитовне життя, терпеливе зношення труднощів, відкритість у служінні душпастиря є найкращою катехизою для вірних, воно завжди буде новим, актуальним, передовим, бо представляє нам самого Христа, бо “Ісус Христос вчора і сьогодні той самий навіки”. (Єв. 13, 8).

Література:
1. Венедикт XVI, Йосип Рацінгер. Сіль Землі, Львів, Місіонер 2007.
2. Андрій Белят ОР www.dominic.ua/uk/Духовність/
3. Максим Балаклицький,Секуляризм і релігійна віра. www.asd.in.ua/archives/211
4. Паулин Дж. Библейская истина в современном мире. — Заокский, 2001.
5. Ярослав Приріз, Доповідь,Місія Східної Католицької Церкви в житті Вселенської Церкви і в модерному світі. Гамінг, Австрія.


о.Валерій Сиротюк, ліц. магістр моральної теології
  • Правлячий Архієрей



    Преосвященний Владика
    Кир Василій Івасюк
  • Канцелярія єпархії
    Протосинкел
    о. Роман Кіцелюк
    Синкели
    о.Володимир Прокіпчук
    о.Юрій Лукачик

    Канцлер
    о.Микола Горецький
    Віце-канцлер
    о. Олександр Федоришин

  • Економічний відділ
    Економ
    о. Віктор Прийдун

    Касир
    с.Вероніка Петрук

    Юрист
    п. Віра Сліпко
  • Прес-служба єпархії
    Речник
    о. Олег Гриців
    +380978131123
    Прес-секретар
    п. Діана Чавага
    e-mail: press.ugcc.ko@gmail.com
    Канцелярія єпархії
    +380662002606
    вул. І.Франка, 29, м.Коломия
    Івано-Франківської обл.
    78200 Україна
    e-mail: diocese.kolomyja@gmail.com
    Наші кнопки
  •  
  • Дизайн
    pent@gon : studio
  • Підтримка
    добрі люди
  • Розміщення
    добрі люди