Коломийська єпархія УГКЦ

Слідами владики Миколи Чарнецького в його рідному селі

2012-03-10 12:59:44

Ось і сповнилася нарешті моя давня мрія: побувати на батьківщині українського чудотворця. Торік, у середині січня, перебуваючи вдома під час Різдвяних свят, вдалося відвідати село Семаківці Городенківського району Івано-Франківської області. Оскільки ця поїздка, спланована ще в Іспанії, де перебуваю на заробітках, під час телефонних переговорів зі семаківським парохом отцем Василем Скрипкою, відбулася, як «по маслу», то своїми гостинами я залишився дуже задоволений.

Передісторія ж моєї появи в рідному селі праведника тягнеться ще з 1997 року, коли, працюючи кореспондентом часопису «Мета» Львівської архиєпархії УГКЦ, вперше познайомився з непересічною постаттю єпископа Чарнецького. Готуючи матеріал про занедбаний стан поховань греко-католицьких ієрархів на Личаківському цвинтарі Львова, побував і на могилі владики Миколи. Тоді ж довідався про цілющі властивості землі з його гробу, з допомогою якої оздоровилося чимало осіб, що поспішали сюди зі своїми душевними і тілесними недугами. Власне, це й зумовило моє зацікавлення життям подвижника й мученика. Крім цього ще одна, здавалося б на перший погляд, незначна деталь, привернула мої особисті симпатії до цього достойника нашої Церкви. Він, як виявилося, народився у тому ж місяці, що і я, – грудні. Детальніше ознайомившись з його біографічними даними, проникся до нього величезною пошаною й любов’ю. Ось тоді й замислив побувати в рідних місцях Господнього цілителя.

Ото ж хочу запросити вас, шановні читачі, в захоплюючу мандрівку до Семаковець, щоб ви разом зі мною бодай уявно торкнулися до тих священних місць, які повсякчасно нагадують про нашого українського праведника. А допомагатиме нам у цій своєрідній екскурсії вже згадуваний уродженець цього ж села отець Василь Скрипка. Переконаний, що кращого провідника й співрозмовника годі сподіватися. Інтерв’ю зі священиком дозволить вам не лише більше дізнатися про рідні терени владики Чарнецького, черговий раз почути про чудодійні оздоровлення, здійснені за його посередництвом, але й познайомить вас з неординарною особистістю його значно молошого земляка, котрий також ступив на шлях служіння Всевишньому. Саме йому, теперішньому семаківському пароху, судилося взятися за нелегку, але таку вдячну справу – відродження слави блаженного Миколая Чарнецького в його рідному селі.

Відчуття причетності

- Отче Василю, у ваших односельчан, очевидно, повинно бути особливе почуття гордості за те, що вони є земляками священномученика?

- Інакше й бути не може. Ми тішимося тим, що походимо з його рідного села, що ступаємо стежками, якими він колись крокував.

Наші люди їдуть до різних країн. Одна жіночка, побувавши в Італії розказувала, що деякі заробітчани з особливим трепетом торкалися до неї. Мовляв: ти з того села, звідки владика Чарнецький. Отець Любомир Дутка прихопив звідси трішки землі до Австрії. Тамтешні монахи-редемптористи, навіть не українці, просили привезти бодай горсточку.

Попередній голова Городенківської райдержадміністрації Михайло Гранішак, розповідаючи про поїздку до Риму, ділився: «Як почув там про Чарнецького, то аж в середині щось защеміло. І хоч я не з самих Семаковець, але до цих країв таки причетний».

Уже в традицію увійшло розпочинати різні походи біля нашої церкви, прохаючи благословення перед дорогою. Пам’ятаю як директори шкіл зібралися в Зарваницю, то завідуючий районного відділу освіти Михайло Іванович Мицус звернувся до них з такими напутніми словами: «Почнімо з владики Миколи – нашого святого, й рушаймо до Зарваниці, де він неодноразово бував».

Пригадую ще й такий факт. Отець Ігор Левицький – декан Городенківський, даючи мені рекомендацію на священика, написав, що я з того ж села, звідки єпископ Чарнецький. «Ця деталь, - вказував отець Ігор, - зумовила, очевидно, те, що кандидат наділений якоюсь особливою ласкою». Вона дійсно на мене сходить, адже Господь Бог покликав мене бути душпастирем у рідному селі. Окрім того зобов’язав будувати тут храм.

- Розкажіть яким був ваш шлях до священства.

- Відверто кажучи: доволі не простий. Закінчив спочатку Коломийське педагогічне училище. Потім історичний факультет Чернівецького університету. Після відродження УГКЦ поступив до Івано-Франківського теологічно-катехитичного духовного інституту. Після завершення навчання був рукоположений на священика блаженної пам’яті владикою Павлом Василиком.

Очевидно, несу той особливий знак від свого земляка, якого проголошено блаженним священномучеником, - владики Миколи Чарнецького.

- Таким чином простежується символічний та неперервний ланцюжок між поколіннями.

- Напевно. По-перше: майбутнього єпископа Василика висвячував на священика не хто інший, як владика Чарнецький – у той час Апостольський візитатор для Волині й Підляшшя. Інша річ, що я - мешканець Семаковець, маю своїм святим обов’язком нести, як мовиться, той дуже приємний тягар відповідальності за побудову собору нашого дорогого земляка у його рідному селі.

Покликаний до священства, наділений талантами від Небесного Отця

- Ви натякнули, що віддавна відчували в собі поклик до душпастирської праці. Звідкіля таке передчуття?

- Ще під час навчання і в педучилищі, і в університеті був переконаний, що повинен стати священиком. Запитаєте: звідки така впевненість? Навіть і не знаю. Проте відчував, що Бог мене готує до цього. Отож постійно бував на молитві, спілкувався з тими людьми, які знаходилися трохи ближче до священства. А вже після армії викристалізувався намір поступати в семінарію. Навіть мав рекомендацію від одного отця з Тернопільщини, котрий вчився в Московській семінарії. І все ж тоді ще не пішов, хоча мав таку можливість. Не знаю: чогось Господь притримав. А може мамине прохання зіграло свою роль. Адже семінарія знаходилась трохи далеко, а я в мами одинак. До того ж під її постійним наглядом перебував рідний брат-інвалід. І вона плакала, прохаючи зважити на її самотність і тяготи повсякденного життя. Зрештою, такими були, очевидно, плани Всевишнього. А вже пізніше, коли працював учителем музики й історії у школі в Чернелиці, а згодом у Семаківцях, таки вирішив остаточно стати священиком.

- У вас таке колоритне прізвище. Не може того бути, щоб до музики не були причетні.

- Ну як? Я ж закінчив музичний відділ училища. Трохи граю на баяні, фортепіано. По класу труби закінчено музичну школу. Маю дар від Бога до співу. Взагалі-то родина дуже співуча. Виростав на українських піснях, серед яких були й патріотичні. Тому люблю їх, багато знаю. І зараз, коли намагаюся вести працю з дітьми і в школі, і поза нею, то на цих заняттях спів займає дуже важливе місце.

Ще одним помічником є знання історії. Тому добрим словом завжди згадую Чернівецький університет. Бо мало яка церковна справа не торкається цієї науки. Зокрема історії церкви, історії різних держав і насамперед народу іудейського. Тому, коли готуюся до проповіді, легко знаходжу потрібні довідкові матеріали.

- Гаразд. Та все ж повернімося до священичої праці. Після теологічно-катехитичного духовного інституту вас відразу скерували в Семаківці?

- Ні. Хоча село Білка, в якому розпочинав, розташоване всього в чотирьох кілометрах звідси. Обидві парафії належать до Чернелицького деканату Коломийсько-Чернівецької єпархії. Недавно мене призначено деканом.

У свій час, як кажуть, починав і закінчував із парафіянами зводити церкву в Білці. Таке маленьке село, але храм побудували. Звідти, до речі, походить мама владики Миколи Чарнецького Параска.

Не можу не згадати про дуже цікавий і водночас дивний випадок, що трапився саме в Білці. Я колись трохи описував події, ведучи своєрідну хроніку, отож зафіксував і його. Тоді, а було то на другий день Великодніх свят, Богослуження з нагоди посвячення храму очолював покійний владика Павло Василик. Ми якраз вийшли на водосвяття і побачили незвичайний знак. Можна навіть твердити: чудо велике. Так, зрештою, і сам владика Павло висловився. Навколо сонця сяяли дивні барви, тому здавалося, неначе веселка опоясала світило. Владика тоді промовив: «Дорогі брати і сестри, це Господь Бог благословляє Білку і Семаківці, бо ця земля дала великого святого Миколая Чарнецького…» І хоч це відбувалося ще до проголошення його блаженним священномучеником, але та думка завжди залишається зі мною.

Відомості, зібрані по крупинках

- А взагалі-то, коли ви вперше довідалися про єпископа Чарнецького?

- Знав, що він з мого села на рівні чуток ще в радянські часи, коли релігія, м’яко кажучи, була не в пошані. Відповідно, матеріалу ніякого ніде не почерпнеш. Уже в семінарії мені до рук потрапив журнал «Голос Христа-Чоловіколюбця», який видавався у Бельгії. Пам’ятаю, що саме там уперше прочитав замітку про жіночку з Нестерова, яка зцілилася у Львові на кладовищі біля могили владики Миколи. Потім, перед висвяченням, коли ми проходили спеціальні реколекції в студитському монастирі у Дорі поблизу Яремче, запізнав отця Порфирія. Направду, дуже гарний ієромонах, котрого Господь уже покликав до себе. Оскільки він особисто знав єпископа Чарнецького, то вдалося почерпнути трохи більше інформації. До Дори, власне, владика Микола приїжджав на вакації, так як і блаженної пам’яті митрополит Андрей Шептицький, патріарх Йосиф Сліпий.

Ще одне джерело відомостей – покійний отець Петро Пиріжок, з яким я запізнався у Львові на могилі владики. Зустріч з ним сколихнула мене, зачепивши за «живе».

Владика Богдан Дзюрах у Городенці дуже гарну лекцію нам якось прочитав. Тоді в Семаківцях ще не було нічого, а декан Городенківський отець Ігор Левицький організував святочну академію на честь владики Чарнецького ще до проголошення його блаженним. Владика Богдан навів такі факти з життя священномученика, яких ми ще не знали. Він, напевно, ті матеріали в Римі «відкопав».

Багато чого почув про нашого земляка з уст отця Мирона Підлісецького з Івано-Франківська. Покійний отець Андрій Кияк також щось розповідав. А ще семаківські старожили, котрі пам’ятали владику, хоча й бачили рідко. Про його духовне життя вони взагалі дуже мало знали. Тих людей вже й немає. Ось так і тривав збір інформації. І все це відбувалося недаремно.

Поступово спіймав себе на думці, що не можна сидіти, склавши руки. Треба починати щось робити, аби увіковічнити постать владики Миколи на його рідних теренах. Ще до того як його проголосили блаженним священномучеником, зробив перші кроки в тому напрямку. Розпочав чи не з найголовнішого на той час: було створено греко-католицьку громаду. Згодом визріла думка про побудову храму, хоча, безперечно, тяжкий час був для такої справи. Мощі блаженного перенесли з Личаківського цвинтаря до церкви св. Йосафата у Львові в 2002 році, а ми почали працю щойно в 2004-му. Далася взнаки тяганина з землею: сільська рада її не виділяла.

- Перед тим, як перейти до розповіді про будівництво, дозвольте повернути вас дещо назад. Увесь післявоєнний час Семаківці – село православне. Ось і зараз переважна більшість вірних вчащає до храму Вознесіння Господнього, який належить УПЦ Київського патріархату. А ви, доволі молода людина, подалися в греко-католики. Що спонукало до цього?

- Як уже зазначав: за фахом я - історик. Та ще й обізнаний з історією Церкви. Отож Греко-Католицька Церква не те, щоб мені імпонувала… Бачив у ній зерно правди. Вважаю її Українською Церквою, а значить правдивою. Цей факт відіграв чи не найважливішу роль у тому, що став священиком.

Два слова про родину. Мій рідний вуйко – мамин рідний брат, відколи в Городенці греко-католикам повернули церкву, ходив туди. Та й мама казала постійно, що наші діди-прадіди були греко-католиками.

Деякі дані вдалося почерпнути з шематизмів. Маю також гарну книжку «Городенківщина», яку видали в Канаді. Там є відомості за 1938 рік про те, скільки греко-католиків налічувалося в Семаківцях. Православних, між іншим, зовсім тоді не було. Натомість подаються дані про іудеїв і римо-католиків.

Долаючи перепони

- А тепер повернімося до часів становлення вашої молодої парохії, про які вже згадувалося. Які проблеми доводилося долати?

- Допоки не освятили місце під церковцю, я правив у Білці. Спочатку в Семаківцях надали одну ділянку. Ми вибрали місцину на пагорбі, де розташована сільська рада, спланували дещо. Все добре, але в п’ятницю перед самим освяченням те місце раптом перезахопила православна громада. Я в той час перебував в голови райдержадміністрації в Городенці, обговорювали деякі деталі майбутньої посвяти. Задній хід вже не можна було давати, бо багато людей знало, що в неділю їдуть у Семаківці. Тоді, дійсно, тисячі вірних з’їхалися, маса автобусів, машин…

А перед цим у суботу я з головою адміністрації і головним архітектором району вдруге вибирали місце для майбутньої церкви. Зупинились на пагорбі за селом, з якого проглядався дуже гарний краєвид, і зрозуміли, що кращого місця не знайти. Ця територія десять років чекала під цвинтар. Усі землі навкруги розпаювали й позабирали, а цю площу залишили. Якийсь дивний Божий план простежувався у цьому. Перед освяченням наріжного каменя я дуже переживав за дії православної громади. Проте, дякуючи насамперед Всевишньому і владі, жодних клопотів більше не виникло. Бо голова райдержадміністрації Микола Олінійчук зробив усе, що від нього залежало. Передусім знайшов «спільну мову» як з нашим владикою Павлом, так і з православним єпископом Іваном Бойчуком. Треба віддати належне владиці Іванові, котрий особисто приїхав, щоб заспокоїти свою паству. Врешті решт він разом з нашим ще тоді єпископом-помічником Володимиром Війтишиним (владика Василик не зміг бути присутнім, бо захворів) взяв участь в освяченні того місця.
- А ідея зводити храм на тій території, де колись стояла родинна хата Чарнецьких, взагалі не виникала?

- Ні, на тому місці не дозволяли будувати.

- Відтоді не маєте жодних протиріч з православними братами?

- Ні, напруга спала. Тепер у селі спокій. Завдячуємо Господу й, безумовно, владиці Миколі Чарнецькому, що вони те все поладнали. Більше того: люди ідуть молитися як до однієї церкви, так і до другої. Поступово наша громада розростається. Якщо на початку було всього п’ять-сім чоловік, то зараз значно більше. Прилучаються нові люди, декотрі приїжджають здалека: і з нашого району, і з сусідніх, навіть з інших областей. Віряни насамперед шукають зцілення, чи просто ласки у нашого блаженного, аби за його посередництвом вимолити у Господа ті дари. І так воно поволі йде.

А найбільше люду збирається на храмовий празник 27 червня, адже саме в той день 2001 року Божого у Львові Святіший Отець Іван Павло ІІ проголосив Миколая Чарнецького блаженним священномучеником. Одного разу нам вдалося навіть привезти його мощі. Отож люди масово йшли. Дехто питав, чи колись мощі залишаться у нас на завжди. Маю на це позитивну відповідь. Наш єпископ-ординарій Микола Сімкайло вже звертався з таким проханням до архиєпископа Львова Ігоря Возьняка. Досягнуто домовленості, що частину мощей спровадять сюди до церемонії освячення церкви.

Час збирати каміння

- Церковцю ось-ось завершите, а коли розпочали будову?

- Наріжний камінь освятили 4 липня 2004 р. Викопали фундамент і 24 серпня посвятили безпосередньо початок робіт. Лише п’ять чоловік починало мурувати. Навіть я долучився до цього. Люди спершу боялись приєднуватися, бо час був дещо неспокійний. А потім посміливішали. Тоді, на початку, ми не мали ані грошей, ані матеріалів. Але збирали все по крупинці, залучаючи власні кошти. Я першим віддав деякі свої заощадження.

Владика Микола Сімкайло нещодавно освятив дзвін. Це - пожертва городенківської громади. Дуже багато допомогли Богдан і Стефанія Керницькі з Америки. По-суті, половина всіх коштів – їх внесок.

- Вони – вихідці з Семаківців?

- Ні, уродженці Тернопільщини. Знайшов їх наш земляк з Вільховець отець Петро Семенич, який був парохом у США, а тепер повернувся в Україну. Вони ж постановили собі скласти пожертву на нашу церкву.

Багато посприяв нам також і отець Любомир Дутка, уродженець села Городниці, який зараз перебуває в Австрії. Посильну допомогу надає з Канади отець Ігор Панчишин, котрий родом із села Чортівця. Надходять пожертви і з нашого села, і з району. Наш район, фактично, і будує.

- Очевидно, і парафіяльне життя поволі стабілізується?

- Ясна річ. Адже нічого не було. А так вже і церква стоїть, і громада формується. Щодня Службу Божу відправляємо зранку. Не кажу вже про недільну та святочну. В кожну останню неділю місяця правиться хресна дорога, яку обладнали й посвятили через рік після смерті владики Павла Василика. Так само практикую молитву на зцілення дітей, яких привозять сюди.

Зауважую, що ласка Божа чимраз більше просвічує і додає сил і наснаги. В тому числі й мені. Нераз дивуюся, споглядаючи за спорудженням храму: ще ж не так давно пусткою віяло від тієї місцини. Голова сохла, де грошей роздобути. Бо маю невеличкі парохії, які нічим не можуть допомогти. Хоча і звідти надходять маленькі пожертви, і поступово все рухається.

Однак ще праці й праці докладати. Треба закінчити іконостас, художні роботи виконати. Вони доволі дорогі: відповідно 10 та 20 тисяч доларів. Але потихеньку все зробиться.

- Поки вас не було, отче, я з задоволенням спостерігав, з яким натхненням малює пан Петро. Можете кілька слів сказати про ваших художників?

- Художники – це земляки наші. Петро Буджаковський зі своїми синами. Андрій – ще й скульптор і різьбяр. А Олександра, з яким починали втрьох, зараз немає. Вони якраз ті люди, які мають дар від Бога. Андрій вчився, а Петро, хоч і не закінчив студій, оздобив багато храмів. Починав же в мене на парафії в Білці: малював і робив іконостас. Вони – теперішні мої парафіяни й віддають свої серця й таланти, втілюючи їх у праці. І я переконаний, що все буде дуже гарно, бо навіть зараз їхня праця милує око.

- А стіни піднімали також ваші парафіяни, чи наймали когось?

- Ні-ні. І мулярі, і штукатури, і бляхарі наші. Я так собі задумав: оскільки владика Миколай – наш земляк, то віддати шану йому ми повинні, зробивши все силами наших людей. Щоправда, один бляхар був чужий. Це наш односельчанин свого товариша покликав, отож вони разом накривали.

Якось так повелося, що від самих початків веду щоденник. Це – своєрідна хроніка нашого становлення. Уся праця, проведена в церкві з першого дня, занотовується. Кожна жертва фіксується. Тепер, коли минуло чотири-п’ять років, цікаво те переглянути. А потім, можливо, і книжку можна видати.

Цілющі ліки від Блаженного Миколая

- А зараз дозвольте повернути хід нашої розмови в дещо інше русло. Віддавна відомі випадки оздоровлення людей, які приходили на могилу владики Чарнецького на Личаківському цвинтарі у Львові. Очевидці стверджували, що земля там була дуже помічною. А вам, отче, відомі подібні випадки?

- Не треба далеко ходити. Перший приклад беру з себе. Про це навіть не дуже й комусь оповідаю. Словом, народився наш третій синок. Тепер він уже в сьомий клас ходить. Але пологи в дружини були дуже важкі. Судіть самі: тиск - на нулю, жінка - при смерті, малюк - не ліпший. Пройшов тиждень, а стан дитини не покращується. Дружина з плачем дзвонить з роддому: «Приїжджай. Дитя треба охрестити, бо не знаю чи воно виживе!» Беру горсточку землі з могили владики Чарнецького, привезену зі Львова. Зрозуміло, що дуже переживаю. Хоча багато дітей хрестив, але щоби свою… Про таке навіть не міг ніколи подумати. Та не було часу на пошуки іншого священика. Досить того, що сідаю в машину. Своєї тоді ще не мав, тому попросив «підкинути» рідного брата художника Петра Буджаковського. Він, між іншим, став хресним татом мого сина. Значить: їдемо до Городенки до роддому. Заходжу у відділення інтенсивної терапії і бачу свого синочка, котрий лежить під ковпаком, а від нього відходить багато трубочок. Приступаю до обряду хрещення. Хоча миропомазання довершував пізніше, оскільки дитина перебувала в камері. Після завершення не забуваю покласти коробочку із землею поряд з малюком…

Буквально тієї самої днини дзвонить дружина й каже, що малого забирають до Франківська, хоча раніше думки про те, що його можна транспортувати, взагалі ніхто не допускав. Коли привезли до обласної лікарні, то лікар, котрий рятував хлопчика, ошелешено зауважив, що той на очах поправляється. Ось так, завдячуючи владиці Миколаю та Всевишньому, син нині здоровий і розумний. Це – перший випадок, який трапився у моєму житті. А потім подібних ситуацій було чимало. Бо люди з усіма своїми бідами ідуть до владики Чарнецького. Як і шукають поради в мене.

Або ще один подібний приклад. Є у нас старший поважний чоловік Попович Михайло. Якось заходить він до мене і заявляє: «Отче, я повинен вам дивну історію розказати, яка не сходить мені з голови». І виклав усе, як на сповіді.

Його дочка Марія мала народжувати другу дитину. І так само пологи передбачались дуже важкі. Казали, що хтось не виживе. І знаєте: Михайлові сниться сон, в якому приходить владика Микола і говорить: «Не треба переживати. 27 червня твоя донька народить хлопчика, котрого назвете Миколою». Саме так і сталося.

Ще приклади? Мій шкільний вчитель фізики Володимир Федорів свого часу мав гематому на руці. Потрібне було хірургічне втручання. Операцію мав робити наш земляк з Семаковець Богдан Цебрів. Перед цим пан Володимир подзвонив до сина у Львів. А той повідомив, що на Личаківському цвинтарі є могила владики Миколая Чарнецького, і порадив татові приїхати й помолитися на ній. Той так і вчинив. І що ти думаєш? За якусь мить не стало тієї гематоми. Лікар констатував, що рука здорова.

Торік – інша напасть. У вчителя стався інсульт. Поїхав я до нього в лікарню, де прочитав молитви. А потім навідалася дружина й заявила, що завдяки владиці Миколі чоловік вдруге видужав і став на ноги.

Дружина регента нашого хору Тараса - москвичка. Дуже здібний музикант, диригент, закінчила консерваторію. Вони всією сім’єю співають у хорі, адже ще й сина привели. Направду, ангельські голосочки. Так ось: мала вона перелом хребта. І коли лежала, прикута до ліжка, то виразно побачила за собою владику Миколая, який промовив такі слова: «Я тобі обов’язково допоможу, ти встанеш». Побачене сповнилося. І тепер вона щоразу приходить до церкви молитися. Каже, що має особливе відчуття, незважаючи на те, що росіянка, ще й з родини православних. Нині вона є членом нашої громади й докладає багато зусиль, аби тут було якнайкраще. Тішуся, що є такі люди. Вона вчить дітей музики в школі й до парохіяльного життя їх залучає. Мусимо тих дітлахів наставляти, аби вони були прикладом для інших. Особливо для тих, хто приїде сюди здалека.

Тепер дуже багато людей з Івано-Франківська, Чернівців, Тернопільщини привозять дітей з різними невтішними діагнозами. Шукають зцілення, радості. Можливо тому, що блаженний провів дитячі роки в Семаківцях. А значить він найбільше вислуховує молитви батьків за дітей. Вірю і знаю, що владика допомагає усім.

- Не так давно в газеті «Експрес» Галина Плугатор оповідала про оздоровлення вашим дзвоном.

- Мене тоді якраз не було, коли навідалася жіночка зі села Роздольна Тернопільської області. Її дитина заїкалася, не могла говорити. А товаришка сказала, аби вона поїхала до Семаковець, де біля церкви Миколая Чарнецького є дзвін, який допомагає. Вона приїхала сюди, стала під дзвін, послухала його мелодійні звуки, помолилася щиро. І дитина виздоровіла. Розчулена й щаслива мама навіть подяку написала.

Паломницькому центру – бути!

- А тепер поділіться планами. Зауважу, що в генплані забудови ваша церква значиться як богослужбова каплиця. До собору ще руки мають дійти, очевидно?

- Так. Чудово розумію, що мусимо ще багато зробити: і цю церковцю завершити, і молодіжно-катехитичний центр звести, докінчити хресну дорогу, місце купелі обладнати. Хочемо викопати криницю, хоча воду підвели сюди. В цьому влада сільська посприяла. І починати спорудження собору. Потрібно подумати і про приміщення, де б можна розмістити людей, що приїжджають здаля. Особливо з дітьми. Бо навіть тепер під час храмового празника чи якихось більших відправ ця площа вже заповнена. Дорогу вартувало б добру провести. Не завадила б і стоянка для автомобілів. На це все треба чимало коштів. Але впевнений, що наш владика-праведник допоможе.

- Отче, чи вірите, що в скорому часі Семаківці стануть ще одним паломницьким центром в Україні?

- Так. Хоча вони вже поступово ним стають. Думаю принаймні раз на два-три місяці робити якісь більші молитовні зібрання, залучати район, єпархію. Наш єпископ Микола Сімкайло тому всіляко сприяє. Він наказує робити так, аби в Семаківцях завжди буяло духовне життя.

Ми повмираємо, проте наші діти та внуки залишаться, котрі й продовжуватимуть справу. Маємо так діяти, бо наш чудотворець того вартує. Він дав нам можливість зватися його земляками. Цілий світ знає про Чарнецького, як і знає про село, звідки він родом.

Може не для преси буде сказано, але нехай. Перед проголошенням владики блаженним я бачив дивний сон. Не простий, а кольоровий. Переді мною постав собор, до якого ішло багато єпископів. І ясно почулося мені: то собор владики Чарнецького у Семаківцях. Тобто ще задовго до будівництва я вже уявляв його.

- Кажуть, люди, котрим сняться кольорові сни, дуже щасливі.

- Не знаю, може й так. Коли ще тільки думав іти на священика, то бачив на небі Бога-Отця з розпростертими руками. Вважаю себе мрійником. Люблю поезію, українське слово, люблю співати. Воно мене підтримує, провадить. І, напевно, все це також пов’язано зі священичою працею. Бо повинен донести те слово до людей. Дуже люблю молитися і дуже легко це робити саме в цьому храмі. Бо я в багатьох церквах молився, але тут якось по-особливому. Тут мені надзвичайно легко. Навіть не знаю чому.

- Це в підсвідомості, мабуть, закладено.

- Напевно, що так.

- То, зрештою, місце таке тут особливе. Господь, напевно, неспроста вибрав владику Миколая, Семаківці.

- Бачите: чи не у всіх місцях, до яких бодай якось причетний владика Чарнецький, зведено каплички. Ще сільського голову я переконував у тому, що наш блаженний - будівничий. Там, де ступала його нога, щось та й є.

Найперше згадаймо про сільський храм Вознесіння Господнього, побудований ще в 1830 році. Власне, в ньому маленький Миколка хрестився, звідси починав свою дорогу до служіння Всевишньому. Тут таки відправив свою першу Літургію в іпостасі священика після висвячення єпископом Григорієм Хомишином у Станіславові 2 жовтня 1909 року. Поряд з церквою є капличка, в якій зберігається велика гарна статуя владики Чарнецького. Цією будівлею, як і храмом, опікується громада Української Православної Церкви Київського патріархату. На церковному подвір’ї – місійний хрест, закладений 1936 року. Тоді в нас побували два монахи-редемптористи: отці Василь Величковський та Іван Зятик. Разом з ними на місії приїжджав висвячений уже на єпископа владика Чарнецький. Той хрест уже старенький, тому похилився. Але отець Андрій казав, що вони планують його відреставрувати.

Зауважу, що недавно до нас приїжджали з Канади родичі владики Величковського. Вони знали, що він тут ще священиком провадив місії. Цікаво людям мандрувати шляхами своїх кревних.

Біля школи збереглося проборство, де мешкав отець Йосиф Каратницький. Там провела дитячі роки мама владики Параска, що осиротіла в 60-х роках ХІХ ст., бо її батьки повмирали під час страшної епідемії холери. Дівчинка виховувалася в сім’ї священика від трьох років. Тут же вийшла заміж Леся за Олексу Чарнецького, який сумлінно трудився на господарстві Каратницьких. Та будівля, щоправда, перебуває в трохи занедбаному стані, тому маю намір відремонтувати її. Можна навіть музейну експозицію влаштувати, зібравши докупи всі речі, пов’язані з нашим великим краянином.

Навпроти школи є місце, де колись була хатина, в якій владика Микола народився. Побудувати її допоміг щиросердечний отець Каратницький. Але самої хати вже нема, натомість звели капличку.

Одним словом, ціле село зв’язане з ним. Є ще й чимало представників родини Чарнецьких.

З’єднані кровними узами

- Ми побували з вами в гостинній сімї Плаксіїв, господиня якої пані Катерина доводиться священномученикові племінницею. Її тато Василь був його рідним братом. На видному місці у вітальні Плаксіїв бачили великий портрет їхнього славного родича, намальованого вже згадуваним Петром Буджаковським 17 років тому.

- З цим портретом ми починали наші перші Богослуження. А господар цієї хати пан Іван дуже багато допомагає в будівництві.

- В іншому помешканні проживає внук наймолодшого брата владики. Власне, Василь і показав нам унікальні сімейні світлини, на яких зафіксовано прощання його діда Івана з покійним братом Миколою у Львові під час похорону.

- У цій хаті, збудованій у 1938 році, владика Микола мешкав деякий час. А потім зупинявся тут, коли навідувався короткочасно.

Ще живуть племінники владики: Ганна, Марія і Василь. До речі, й моя дружина – з роду Чарнецьких. У багатьох осіб тече та кров. Хоча, можливо, й не всі вони наділені глибокою побожністю, сильною вірою. Але факту причетності до того славного роду від них не забереш.

Слуги у Господньому винограднику

- Від священика залежить дуже багато. І вам, отче, судилося бути тією рушійною силою, яка штовхає справу вперед.

- Напевно. Починав з нуля, але, дякувати Богу, вже щось і зроблено. Ясно, що у цьому закладена велика допомога моїх рідних, котрі розуміють і підтримують мене. Врешті решт уся громада всіляко сприяє. Без них я нічого не вартий.

Коли ми починали біля хреста, то нас було всього сім осіб. Та ми раділи. До паламарки зайшло уже п’ятнадцятеро. І ми закрилися там узимку, бо холоднеча дошкуляла. Коли колядували на Різдво, поставили маленьку ялиночку. Тішилися, ніби діти. Я ще так натхненно ніде не молився й не колядував, як у цій церковці. А цього року – взагалі повнісінька церква людей, тому дуже приємно. Бачу, що добре зерно, кинуте на початку нашої праці, проростає добірно, знайшовши благодатний ґрунт.

- З ваших слів напрошується висновок, що й інші душпастирі не стоять осторонь ваших проблем.

- А як же інакше? Ось один з найяскравіших прикладів. Ми вже майже вимурували стіни. Проте бракнуло три тисячі штук цегли, щоб завершити цикл. А грошей – катма. Перед цим лише позичив в отця Ігоря Левицького вісім тисяч гривень і в отця Володимира Михайлюка тисячу.

Тут дозволю собі невеличкий відступ, бо мушу пару слів мовити про цього вже покійного священика. Він – учень отця Анатолія Навроцького з Поточища, сотрудника семаківського пароха Йосипа Каратницького. Саме отець Анатолій був духівником владики Чарнецького з дитячих літ аж до його вступу в семінарію. Навіть тоді, коли блаженний став єпископом, то, приїжджаючи до рідного села, пішки прямував до Поточища, щоб відвідати свого духівника. Так ось: отцеві Володимирові Михайлюку не раз довелося виконувати функції листоноші між своїм учителем і владикою Чарнецьким. Нині ті листи зберігаються в отців-редемптористів у Канаді.

Але повернімося до того моменту, коли я позичив у священиків гроші. Словом, стан плачевний. Тому заповідаю майстрам не виходити наступного дня до роботи. Та десь об одинадцятій вечора раптом озвався телефон. Беру слухавку й чую: «То отець Євстахій з Городенки. Маю цеглу для вас». «Звідки?» - питаю ошелешено. Старійшина душпастирського корпусу підвищує тон: «Маю та й усе. Тільки що подзвонила жіночка, яка планувала побудувати капличку в Городенці. Але помер її чоловік, тому вона відпускає цеглу вам. Вона зберігається в літній кухні, то ж приїжджайте завтра». Опівночі знову телефоную до майстрів і даю команду, щоб з’явилися вранці. Ті, зрозуміло, також дивуються несподіваним вказівкам. Коротко пояснюю ситуацію, наголошуючи, що Господь-Бог і владика Микола посилають цеглу, яку треба забрати в райцентрі. І дійсно: приїжджаємо, а в літній кухні є три тисячі. Подиву нема меж. А скільки раз так було? Всевишній надсилав саме те, чого не вистачало.

Або ось ще випадок. Не було бляхи, щоб накрити церкву. Що робити? Звертаюся до усіх священиків. Отець Теодор зі села Чортівця потурбував місцевого бізнесмена Романа Калина. Коли ми з ним випадково зустрілися, той перший заговорив: «Отче, чув від нашого священика, що не маєш бляхи». «Нема, - кажу. – І нема за що купити». Пообіцяв він заїхати до нас. Пам’ятаю, що сапав тоді щось на городі, як він нагодився автом. Питає: «Де та церковця? Їдьмо до неї». Приїжджаємо, а він, оглянувши її, знову запитує: «Чим хочеш накривати?» А я йому: «І на просту бляху не маю коштів». «Чому на просту?»-запитує. Дав п’ять тисяч гривень і каже: «Купіть добротної бляхи і накривайте». Ось так з його допомогою ми спромоглися на кращий метал.

Іноді здається, що все якось спонтанно чи випадково відбувається.

- Навряд чи. У всьому відчувається промисел Господній. З цього приводу пригадується напис на вході до родинної хати Богдана Хмельницького: «Буде те, що буде. А буде так, як дасть Бог».

- Так само і я кажу. Як Творець постановив, так і має бути.

Надіюся також, що наш блаженний, неначе люблячий батько, вислухає кожного, хто прийде помолится до нього в його рідне село. І не лише почує благання про допомогу, але й обов’язково донесе їх до трону Господнього. Більше того: заступиться за нас, грішних, та вимолить у Небесного Отця цілющі дарунки для спраглих.

Автор: Любомир КАЛИНЕЦЬ, Мадрид, Іспанія

Останні новини
35 34 33 32 31 30 ... 1
35 pages

Церковний дрес-код
2017-06-22 10:51:00
Чи можна ходити до церкви в джинсах, міні-спідниці, шортах? Яким є найкращий “церковний” дрес-код для молодої людини? Своєю думкою діляться імідж-дизайнер, священик та дружина священика, в той час як молодь намагається вгадати, як краще одягнутися, коли зайдеш до храму.

БФ “Карітас” розпочав проект для вирішення проблеми спілкування між коломиянами і переселенцями
2017-06-16 20:00:37
Доволі часто з уривків приватних розмов можна почути нарікання на людей-переселенців, мовляв прийшли на все готове, “вони зовсім не трудолюбиві”, а ще смітять і не поважають чужу працю, розмовляють російською мовою та ще цілий ряд всяких неприємностей і звинувачень.

Духовно-екологічні роздуми над Знаннями як даром Святого Духа
2017-03-29 21:45:03
Знання – це дар Святого Духа, який допомагає ще більше заглибитись у таємницю Божої любові до Свого Створіння.

Духовно-екологічні роздуми над Радою як даром Святого Духа
2017-03-29 21:19:04
Роблячи наступні впевнені кроки в часі Святої Чотиридесятниці назустріч Воскреслому Христові, очистивши через молитву, піст і покаяння наш внутрішній погляд, починаємо відчувати, як Господь Духом Своїм Святим провадить нас, скеровуючи наш розум і готуючи ціле наше єство до виконання Божої Волі.

Духовно-екологічні роздуми над Розумом як даром Святого Духа
2017-03-29 20:58:44
Дар мудрості дає змогу привідкрити таємницю Божого Творчого задуму і відчути присмак Вічності, закликає наш розум слідувати й надалі цією незвіданою дорогою, яка веде до Дому Отця, запевняючи нас у тому, що Господь щедро компенсує усі наші зусилля на шляху подвизання.

Духовно-екологічні роздуми над даром Мудрості
2017-03-29 20:44:16
Кожен християнин, який має серйозний намір у часі Великого Посту ґрунтовно переглянути власне життя, переосмислити свою віру в Бога та навчитись жити повноцінним, істинним життям, повинен розуміти, що для цього слід докласти чималих зусиль.

Кобзар на лінії вогню
2017-03-18 13:35:29
Борітеся- поборите! Вам Бог помагає!”, - крізь віки лунають до нас слова великого Кобзаря, надихаючи на боротьбу за торжество Божої правди на нашій землі цілі покоління українського народу.

Від Крут до Донбасу
2017-03-18 13:10:33
Жертовний приклад героїв минулої доби став плідним ґрунтом на котрому відроджується дух борців за свободу в наші дні. Як говорив великий Кобзар: “Не вмирає душа наша, не вмирає Воля!”

Що можна і що не можна їсти в піст
2017-03-07 17:58:38
Більшість християн знає, що у піст не можна їсти м’яса. Та це не зовсім точне визначення. Виявляється, за деякими винятками більшу частину тижня під час Великого посту Українська Греко-Католицька Церква їсти м’ясо… дозволяє. То як тоді правильно постити? Розповідає о. Андрій Стадницький, голова Катехитичної комісії Києво-Галицького Верховного Архієпископства УГКЦ.

Послання Папи на Великий Піст
2017-02-21 11:11:01
У Ватикані оприлюднили послання Папи Франциска на Великий Піст 2017 року. Тема послання: “Боже слово – це дар. Інша особа – це дар”. Роздуми Святішого Отця зосереджені на євангельській притчі про багача і Лазаря.

  • Правлячий Архієрей



    Преосвященний Владика
    Кир Василій Івасюк
  • Канцелярія єпархії
    Протосинкел
    о. Роман Кіцелюк
    Синкели
    о.Володимир Прокіпчук
    о.Юрій Лукачик

    Канцлер
    о.Микола Горецький
    Віце-канцлер
    о. Олександр Федоришин

  • Економічний відділ
    Економ
    о. Віктор Прийдун

    Касир
    с.Вероніка Петрук

    Юрист
    п. Віра Сліпко
  • Прес-служба єпархії
    Речник
    о. Олег Гриців
    +380978131123
    Прес-секретар
    п. Діана Чавага
    e-mail: press.ugcc.ko@gmail.com
    Канцелярія єпархії
    +380662002606
    вул. І.Франка, 29, м.Коломия
    Івано-Франківської обл.
    78200 Україна
    e-mail: diocese.kolomyja@gmail.com
    Наші кнопки
  •  
  • Дизайн
    pent@gon : studio
  • Підтримка
    добрі люди
  • Розміщення
    добрі люди